Молочна стежка життя

Немає напою більш дивного й магічного, ніж молоко. У ньому – все. У ньому життя і материнство, літо з присмаком гірких трав і спів вогню у пічці посеред зими, у ньому росяна свіжість ранків і густе світло повного місяця.

Можна пити молоко з цукром, чаєм, какао, спеціями. Воно вбирає в себе всі смаки і змінює їх, наповнює новим сенсом. Кожному віку – свій смак.

Одним теплом

Марина й Олеся йдуть зі школи, надворі п’ятниця, страшна контрольна з математики позаду, життя прекрасне. А світ убрався в іній, і сонце так сяє, і це просто нереально красиво. А на вулиці ні душі і тиша на дотик прохолодна, на смак хрустка.  Марина паличкою збиває іній з гілок і огорож, осяяні сонцем кристали у світлі сонця падають, мов крихітні зорі.

– Нащо ти це робиш? – тихо питає Олеся.

– Що?

– Нащо збиваєш іній?

– Щоб падав. Це ж гарно.

– Гарно, коли він на деревах. А ти збиваєш його і він лежить на землі, і ми будемо по ньому топтатися.

– Я ж трошки збила. На деревах ще багато.

– Все одно.

– Що все одно?

– Та нічого, – зітхає важко, з якоюсь незрозумілою безнадією.

Україна космічна. Історія третя - 70 років дотику

Людство підкорило зірки, розсіялося Всесвітом.  

Деякі колонізовані планети знаходяться так далеко від Землі, що на подолоння цієї відстані життя кількох поколінь було б замало. Однак досконалі засоби зв’язку дозволяють мешканцям найвіддаленіших куточків Всесвіту спілкуватися і берегти історичну пам'ять. Жителі різних планет зустрічаються у нетрях глобальної Мережі, у затишних віртуальних кімнатках і на верхівках віртуальних гір, де безумствують віртуальні буревії. Ілюзія присутності майже досконала завдяки витонченій технології створення голограм, і лише дотик дозволяє зрозуміти, що ілюзія лишаєтья ілюзією. Бо на дотик голограма – майже як людина, але трішки як дим, трішки як туман, трішки як сухе листя в долоні. Але не зважаючи на це люди зустрічаються у Мережі, говорять про дріб’язкове і важливе, дружать, закохуються, ненавидять. Люди приходять у ті кімнатки і піднімаються на ті гори, бо шукають в далеких ті крихти тепла, яких не знаходять в близьких.

401 рік космічної ери

- Привіт, я Орест з Нової Британії, Лугнассад.

- Рада зустрічі. Я Зоя з України, Земля.

Україна космічна. Історія друга - Вся його надія

Вони лежать в тіні старої тополі, серед напівзів’ялих трав. Вдихають степ, вдихають літо. На губах застиг запах цього дня – тягучий і гірко-солодкий, більше гіркий, солодкий лиш трішки. Запах гарячої землі і полину, запах пізнього липня, запах дитинства…

- Про що думаєш? – сонно питає Надія.

- Про зиму, - замріяно відповідає Роман.

- З якого переляку?

- Не знаю. Просто зійшло щось на мене. Згадав одну дуже сніжну зиму, я малий, вийшов з аптеки, треба спішити. А тут ліхтар так лимонно світить, і у цьому світлі сніг падає так красиво, і я завмер на цьому морозі, не можу зрушити з місця. Задивився на ту красу. 

Україна космічна. Історія перша - В траві іржавій

Вони ідуть бетонкою вздовж порожніх чорних полів, назустріч їм сідає жовтогаряче сонце, у повітрі бринить передчуття швидких морозів. Такий глибокий, такий пізній листопад. Слава їде попереду, кроки його, як завжди, тверді і впевнені, плечі прямі, під рукою ноутбук, а за спиною ніби невидимі крила. Єва дріботить позаду, і навіщо вона взула ті дурні шпильки, ну звісно, хіба ж побачення зі Славою могло бути просто прогулянкою містом з посиденьками в кафе, з поцілунками під голими горіхами і, може, танцями? Ні, він завжди придумає щось дивне.

- Ти там не загубилася? – ледь повертає голову, мабуть, невидимі крила за спиною заважають.

- Не загубилася. Не чуєш хіба? – вона намагається примусити свій голос звучати ображено, хоча насправді їй просто смішно.

- Хочеш, на руках понесу?

-  Обійдешся. Ще загубиш ноутбук, –  бурчить під ніс. Насправді вона хоче на руки.

Подорож повітряної кульки

Жила-була на світі Повітряна Кулька. Вона мала веселу вдачу, а якщо і сумувала, то рідко, та й то лише через те, що була червоною. Звісно, це дивно, бо зазвичай червоні повітряні кульки пишаються своїм яскравим і радісним кольором, а кульки інших кольорів навіть трохи їм заздрять. Але наша Повітряна Кулька була особливою. Вона любила інші кольори – лагідний блакитний, сонячний жовтий, весняний зелений, прохолодний фіолетовий. Своєї яскравості вона навіть трішки соромилася і чомусь не вірила, що потрапить у хороші руки. 

Ведмежатко і Кульбабка

Одного разу навесні мале Ведмежатко познайомилося з Кульбабкою. Це сталося на квітучій луці.

Звісно, ведмеді живуть у лісах, полюбляють високі дерева з великими дуплами, в яких багато меду, і не надто звертають увагу на різні дрібні квітки. Але справа в тім, що наше Ведмежатко було незвичайним. Воно любило сонце і широкі простори. Замість того, щоб з братиками і сестричками лазити по гіллю старих дубів і плавати у теплій річці, воно тихесенько йшло на луку, качалося у високій траві, задивлялося, як білі хмарки пливуть по синьому небу. А ще воно бавилося з метеликами і розмовляло з квітами, бо вони ж були геть не схожими на нього і тому цікавими.

Світ маленького бога

Щоранку Маленький Бог піднімався на дах свого будинку і здіймав руки до неба. Сонце виповзало з-за краю світу майже завжди жовтогаряче і радісне, іноді – червоне і сердите. Сизі хмари пропливали низько над божим світом, так низько, що можна було вчути їхнє гаряче дихання, їхній полинний запах. 

Міцно заплющивши очі, Маленький Бог молився до сонця і до Батька Всіх Богів, того, що сидить вище неба і дає всьому життя. Молився за матір і малих братів, за всесвіт і всі малі світи, за батька, який чомусь пішов так давно, і ще трішечки – за себе. І коли в світанковій тиші затихав його схвильований шепіт, з-за сизих хмар спускалися кольорові птахи, летіли граційно і легко, несли на розпечену землю благословенну прохолоду. Барвисте їхнє пір’я падало на землю, на білий пісок, на пісок рудий, розсипалося багатоцвітними мушлями. Птахи співали пісню буття, співали ніжно і лагідно, вириваючи богів з солодких коконів сну. Іноді якийсь з тонкоголосих вісників неба сідав на простягнуту долоню Маленького Бога, танцював на його тонких смаглявих пальцях. І в такі щасливі дні Маленький Бог точно знав – все буде добре. Але навіть якщо птахи гордо оминали його, він всміхався небу і бадьоро спускався з даху, і щаблі старенької драбини так жалібно скрипіли під його босими ногами, а в цей час з дахів спускалися інші діти, вони теж вітали сонце і теж молилися. Дорослі визирали у вікна і щодня дивувалися ніби вперше: вони просто забули, що в пору щасливого дитинства теж зустрічали народження кожного нового дня як велике диво.