Подорож повітряної кульки

Жила-була на світі Повітряна Кулька. Вона мала веселу вдачу, а якщо і сумувала, то рідко, та й то лише через те, що була червоною. Звісно, це дивно, бо зазвичай червоні повітряні кульки пишаються своїм яскравим і радісним кольором, а кульки інших кольорів навіть трохи їм заздрять. Але наша Повітряна Кулька була особливою. Вона любила інші кольори – лагідний блакитний, сонячний жовтий, весняний зелений, прохолодний фіолетовий. Своєї яскравості вона навіть трішки соромилася і чомусь не вірила, що потрапить у хороші руки. 

У зв’язці з десятком інших кульок вона чекала, коли її хтось купить, а свіжий вітер наспівував про те, як добре летіти під пухнастими білими хмарами високо-високо над цілою Землею. Продавець кульок був сумним хлопцем, завжди зануреним у свої думки. Покупці іноді підходили до нього, але зазвичай нічого не купували, а якщо і купували, то якось не радісно. 

Червона Кулька дивилася, як її друзі один за одним ідуть кудись в руках дорослих і дітей - і нудьгувала.  Та нарешті сталося диво – її купила красиво одягнута жінка. Радість Кульки не мала меж, але тривала не довго. Жінка йшла швидко, сердито стискала губи. Нарешті сіла в гарну машину, а там чекав маленький хлопчик з червоними від сліз очима.

-   Ось тобі кулька і не канюч вже, - роздратовано сказала жінка, - ти розумієш, що я заморилася?

-   Розумію, - прошепотів хлопчик і його рука з ниточкою Повітряної Кульки затремтіла.

-   То чому робиш мені ще гірше? От чому?

Машина їхала дуже довго, жінка голосно ввімкнула музику, хлопчик дивився у вікно, а Кулька відчувала себе зовсім непотрібною. От якби вона була блакитною, все було б по-іншому. Лагідний колір зробив би лагідною і цю красиву, але сердиту жінку. А від червоного вона, мабуть, ще більше злиться.

Хлопчик висунув руку з вікна, розкрив долоньку – і Кулька легко полетіла за вітром. Білі хмаринки бігли синім полем неба, далеко внизу  височіли кольорові будинки і зелені парки, і все було добре.

І лише через деякий час Кулька подумала, що мала б лишитися з хлопчиком і бути йому хоч маленькою, але радістю. Мабуть, річ не в тім, що її відпустили, а в тім, що вона просто втекла.

Кулька все летіла і летіла, доки не зачепилася ниткою за квітуче айвове дерево. Вона висіла серед пахучих біло-рожевих квітів, сумно спостерігаючи за байдужими перехожими, і все чекали, доки на неї зверне увагу хоч хтось. Високий гарний юнак легко заліз на дерево, звільнив кульку: 
         
- Як ти сюди потрапила? – весело запитав він. – Невже пролетіла через тисячу і одну країну, щоб знайти найпрекрасніше у світі дерево?

Кулька дуже хотіла б відповісти, але юнак її все одно не почув би. Він довго ніс її серед кущів, дерев і лавок, доки не прийшов до фонтану. Там чекала дівчина в яскравому одязі і з похмурим, як дощова осінь, обличчям.  Юнак ніби радісно, але нерішуче привітався з нею і подарував їй Кульку. Вони мовчки сиділи і слухали, як виспівує фонтан і як сміються діти, що ганяються за голубами. 

- Ти прийшов і приніс цю дурну кульку, ніби нічого не сталося, - сказала дівчина. У неї були теплі руки, але дуже холодний голос. Кулька аж трішки замерзла, хоча сонечко добряче припікало. 
- Ця кулька не дурна, - сказав юнак. – Вона просто потрапила в біду, а я її врятував. Хочеш, розкажу, як це було?

- Я вже втомилася від твоїх казочок, – відповіла дівчина. – Вони вже не допомагають.

- Ця обов’язково допоможе, - швидко сказав хлопець, беручи дівчину за руку. – От тільки послухай. Це не просто собі Кулька, а Принцеса усіх кульок. Вона живе у дуже незвичайній країні. Там літає все – навіть дерева і каміння. Там крилаті ведмеді співають зорям колисанки, а дельфіни заради забавки стрибають через місяць і замітають його хвостами. Нашій Кульці жилося там добре і щасливо, але вона часто думала, що, можливо, за межами її країни є щось ще краще і цікавіше. Летючі яблуні і тополі почали їй видаватися надто нудними і буденними, а співочі ведмеді – надто галасливими. Поступово вона зрозуміла, що не заспокоїться, доки не побачить, що робиться за межами її щасливої країни.

-  Вона полетіла, довго шукала щастя, зустріла багатьох людей і створінь, а щастя не знайшла, - дівчина мовила це скоромовкою і забрала свою малу долоньку з великої юнакової руки. – І нарешті вона повернулася до рідної країни, яку раніше не цінувала. Я напам’ять знаю усі твої сюжети, вони у тебе завжди однакові. Може, час ставати дорослим і жити реальним життям, а не придумувати історії про живі квіти і мислячі повітряні кульки?

Юнак мовчки кидав крихти булочки голубам, а потім подивився на свою дівчину і запитав:

-  Якщо відмовитися від казок, то як же зробити життя добрішим і яскравішим? І до речі, колись ти любила мої сюжети, не зважаючи на те, що вони і тоді були безглуздими і досить-таки між собою схожими. Що з нами робиться?

І мабуть, це дуже образило дівчину, бо вона з пересердя підкинула Кульку високо-високо в небо. Вітер сильно дмухнув, і Кулька знову полетіла у невідомість, хоча була б рада залишитися з юнаком, у якого такий веселий голос і такі добрі сумні очі. А ще хотілося дослухати казку. «Якби я насправді була Принцесою Кульок у країні летючих дерев і стрибучих дельфінів, то ніколи і нікуди звідти і носа не показувала б. А якби я була зеленою, то може, подарувала б трохи весни осінній душі тієї дівчини. Знову у всьому винний цей дурний червоний колір,»  - гірко думала Кулька. 

Цього разу її подорож тривала кілька сонячних днів і зоряних ночей, доки закінчилася на кущі бузку. Недалечко на лавці сидів літній чоловік, кутався у сірий плащ, хоча сонце було геть пекучим. 

-  Вітер приніс мені подарунок? – лагідно запитав чоловік. – І що ж мені з тобою робити?

Він довго вагався, але нарешті таки взяв Кульку і пішов додому. Він жив у напівтемній кімнаті, де було повно книг і якихось непотрібних речей, які тільки заважали. Чоловік прив’язав кульку до люстри і забув про неї. Щодня він вранці йшов на роботу, а ввечері повертався і майже ніколи не усміхався. А на вихідних він майстрував будиночки з сірників, та ніколи не доводив справу до кінця. Будиночок розвалювався майже в кінці роботи, коли лишалося покласти всього кілька сірників. Чоловік не дивувався і не дратувався, просто втомлено зітхав і все починав спочатку. Кульці було страшенно жаль його і в той же час вона шкодувала, що потрапила до цієї похмурої оселі.

Одного вихідного дня в гості до чоловіка прийшла жінка. Вона теж носила сіре і майже не усміхалася. Вони переглядали якісь папери і мало говорили. Раптом жінка вгледіла  кульку і усміхнулася так тепло, що вмить стала прекрасною. А чоловік подивився на неї так, ніби бачив вперше. І теж усміхнувся. Жінка почала приходити час від часу, потім частіше і одного разу лишилася назавжди. Похмура оселя стала світлою і затишною. Кулька раділа щастю чоловіка і жінки, відчуваючи, що трохи до нього причетна. Разом з тим їй здавалося, що вона тут вже не потрібна і може рушати назустріч новим пригодам і знайомствам. Мабуть, жінка теж це відчула, бо одного дня широко відкрила вікно і відпустила Кульку за свіжим вітром.

- Лети, Маленьке Червоне Щастя, - прошепотіла вона. 

І Кулька щасливо помчала над землею, яка встигла вбратися у жовтий осінній одяг. Поруч летів рудий кленовий лист.

-  Куди прямуєш? – запитав він у Кульки.

-  Куди-небудь, - відповіла Кулька. - А ти?

-  До зірок, - відповів Листок.

- Хіба Листок може долетіти аж до зірок?

-  Ще ніхто не міг, але я спробую. Хочеш зі мною?

-  А це небезпечно?

-  Мабуть. Зате цікаво.

Кулька задумалася. Побачити зірки зблизька – це була б найкраща у світі пригода. Але є дещо важливіше за пригоди.

- Ні, я залишуся з людьми. Думаю, я можу бути їм корисна.

- Бути з людьми – це іноді важче, ніж летіти назустріч зіркам. Ти молодець. Будь щаслива.

- Ти теж.

Листок полетів увись – назустріч зіркам, що вже почали закльовуватися на осінньому небі. А Кулька з радісним нетерпінням попрямувала вниз. І опустила просто до ніг хлопчика. Він грав на скрипці, і цей звук був найкращим з усього, що кулька будь-коли чула.

-  Привіт, - сказав хлопець. – Ти звідки? Невже прямо з неба?

Він взяв Кульку в руки, і вона зрозуміла, що знає його. Це ж той набурмосений продавець, який все ніяк не міг її продати. Але тепер у нього було світле і добре лице.    

  
- Я колись продавав кульки. Одна з них буда схожою на тебе. Може, це ти? Слухай, звідки б ти не була, стань моїм талісманом.

Хлопчик прив’язав кульку до великої смішної валізи, на дні якої лежало декілька копійок, і продовжив грати. Ніжні звуки летіли до неба, і зірки засвітилися раніше, ніж завжди. Вони просто хотіли побачити того, хто тішить їх такою дивовижною мелодією. А люди зупинялися біля юного скрипаля, голосно захоплювалися, аплодували і навіть іноді клали до валізи трохи грошей. І все це тривало довго, а може і не дуже. А потім хлопчик взяв в одну руку валізу, в другу – кульку і пішов порожніми вулицями. Великий білий місяць блищав і усміхався.

- Хороший був вечір, - щасливо сказав хлопчик. – А мама казала, що в мене нічого не вийде і ніхто мені не дасть ні копійки. От прийдемо і похвалимося. Може, всім сподобалася ти, а не моя музика? Ну добре, будемо вважати, що їх підкорили ви обидві. Добре, Маленьке Червоне Щастя? А завтра знову спробуємо щось заробити. Добре?

Кулька не заперечувала. Це дуже правильно, що крила вітру принесли її до колишнього продавця, який насправді Музикант. Кулька залишиться з ним, доки потрібна йому, а одного разу знову відправиться у політ. І може у новій подорожі вона зустріне сумноокого юнака, який любить прикрашати життя казками, і маленького хлопчика, чия красива мама така скупа на тепло. І якщо ці зустрічі стануться, Кулька не втече, а знайде спосіб стати корисною. Зрештою, для цього їй треба не так багато - просто бути собою, бути червоною, яскравою, легкою. І все буде добре. Так думала Червона Повітряна Кулька, слухаючи, як Юний Музикант насвистує щось замріяне і лагідне. Ніжно-жовті осінні зорі лукаво підморгували з неба, вікна привітно світилися, повітря пахло хризантемами.