Ведмежатко і Кульбабка

Одного разу навесні мале Ведмежатко познайомилося з Кульбабкою. Це сталося на квітучій луці.

Звісно, ведмеді живуть у лісах, полюбляють високі дерева з великими дуплами, в яких багато меду, і не надто звертають увагу на різні дрібні квітки. Але справа в тім, що наше Ведмежатко було незвичайним. Воно любило сонце і широкі простори. Замість того, щоб з братиками і сестричками лазити по гіллю старих дубів і плавати у теплій річці, воно тихесенько йшло на луку, качалося у високій траві, задивлялося, як білі хмарки пливуть по синьому небу. А ще воно бавилося з метеликами і розмовляло з квітами, бо вони ж були геть не схожими на нього і тому цікавими.
Велика ведмежа родина любила наше маленьке Ведмежатко, але не розуміла і вважала його дивним. Мама Ведмедиця дуже хвилювалася за нього, а тато Ведмідь усіх заспокоював: «Він просто ще маленький. Виросте – порозумнішає.»

Якось Ведмежатко ганялося лукою за прудким сонячним промінчиком і зненацька почуло тонесенький голосочок:

-          Обережно! Не наступи на мене.

Ведмежатко нахилило мордочку до землі і побачило у густій зеленій траві незнайому квітку. Вона була ніби крихітне сонечко.

-          Привіт, - сказало Ведмежатко, - ти хто?

-          Я Кульбабка, - відповіла квітка. – А ти, мабуть, Ведмежатко?

-          Так! А звідки ти знаєш? – здивувалося Ведмежатко.

-          Минулого або позаминулого року я росла у лісі, - відповіла Кульбабка. – Там жило багато твоїх родичів. Вони мене не помічали, бо були великі і дуже зайняті. А я за ними спостерігала і тепер багато знаю про вашу родину. Чому ти гуляєш тут, коли всі твої родичі зараз збирають ягоди і мед або ловлять рибу?

-          Просто мені тут добре і цікаво. Тут завжди щось нове. От, наприклад, я тут вже багато днів гуляю, познайомився з Ромашками, Пастушою Сумкою, Маками, Дзвіночками і іншими квітами, але тебе ніколи не бачив. Ти лише сьогодні розцвіла?

-          Ні, трошки раніше. Просто інші квітки ти помітив раніше, бо вони цвітуть великими сім’ями, а я одна, і мене зовсім не видно в траві.

-          Точно. А чому ти одна?

-          Навіть не знаю. Минулі роки я теж цвіла серед цілого натовпу братиків і сестричок, але цього разу щось сталося. Мабуть Добрий Літній Вітер на мене за щось розсердився і відніс далеко від інших. А я не знала. Я просто була насіниною і цілу зиму спала у землі. Думала, що як тільки виросту, то одразу побачу свою велику сім’ю. А виявилося, що треба рости самій. Тут навіть жодної Ромашки поблизу, жодного Дзвіночка.

-      Так тобі ж, мабуть, дуже сумно.

-      Та ні, до мене іноді прилітають метелики і бджоли, а ще я можу щоранку розмовляти з краплинами роси. А нещодавно поруч пробігала Маленька Сіра Мишка і сказала мені кілька добрих слів. Так що все добре.

Ведмежатко задумалося. Це ж мабуть дуже важко – рости у землі і не мати змоги рушити в інше місце. Маленька сонячна квітка змушена просто чекати, що хтось випадково чи зі співчуття опиниться поряд і скаже півслова. От Ведмежатко вільне, воно може іти туди, куди ведуть його міцні лапки і невгамовне серденько. І воно часто лишається саме-одне не тому, що вибору немає, а тому, що саме так хоче. 

-         Послухай, - схвильовано сказало Ведмежатко, - а давай я щодня приходитиму до тебе і розказуватиму, що в світі є цікавого.

-          А тобі не буде нудно? – обережно поцікавилася Кульбабка.

-          Ні. Нам буде дуже весело.

І їм справді було напрочуд добре удвох.

Ведмежатко розказувало квітці про все-все-все: що суниці вже деінде починають червоніти, що ворони кружляють над лісом і кричать голосно, як на дощ, що білки сваряться з дятлами, а якийсь невідомий злодій зруйнував хатинку Бобрової родини, і тепер мудрим Бобрам треба все починати спочатку.  

Але Кульбабці теж було чим поділитися, хоч вона з дня на день просто росла на одному місці і, на перший погляд, більше нічого не робила. Вона розповідала, як тече під землею вода, як комахи будують у ґрунті довгі тунелі і заплутані лабіринти, як одного вечора Травневий Вітер приніс здалеку дивний чужий запах. Мабуть, то пахло димом, але Кульбабка не знала, як це пояснити. Річ в тім, що Ведмежатко зовсім не знало, що таке дим. 

А ще Кульбабка могла поділитися тим, що бачила в минулі роки, адже їй довелося рости в дуже різних місцях. Вона цвіла на крутих схилах пагорбів, звідки було добре видно, як сонце вечорами скочується у озеро, а на ранок виринає. Вона жила на узбіччі тротуару у місті, це було нелегко, бо довелося пробиватися крізь бруківку, а поряд весь час кудись бігли люди, бігли-бігли, та все одно не встигали. Зате звідти добре було видно, як вечорами святкових днів в небі спалахують і гаснуть кольорові зорі, а може, то були і не зовсім зорі. А одного разу Кульбабка умудрилася прорости у старенькому пеньку. Всі вважали його всього лише залишком сухого мертвого дерева, але насправді вони помилялися. Насправді Пеньок, який став домом для Кульбабки і кількох її сестричок, був живим, а ще дуже добрим і мудрим. Його закам’яніле коріння вже не могло пити воду з землі, але берегло пам'ять про безліч минулих літ. Яких тільки казок не нарозказував Пеньок сім’ї Кульбабок – про снігопади і грози, про шепіт осіннього листя і райдугу над водоспадом, про птахів, які навесні завжди повертаються додому, і про вовків, що обирають пару один раз і навіки. 

І всі ті диво-оповідки Кульбабка передала Ведмежаткові. Вона з ним всім ділилася і шкодувала, що немало давнішніх своїх років вже забула. У маленької квітки і пам'ять маленька, багато спогадів в ній не вміщається. 

Дуже часто Ведмежатко і Кульбабка навіть ні про що не говорили – просто слухали землю і повітря, ловили краплинки часу, що падали ніби так поволі, а насправді дуже швидко. 

Ведмежатко помітило, що родина не дуже задоволена його новим знайомством, і не розуміло причини. Здається, батьки повинні радіти, що в нього нарешті з’явився близький друг, а вони навпаки ніби тривожаться.  Одного разу тато Ведмідь покликав Ведмежатко посидіти на березі річки. Вони набрали цілий оберемок солодких корінців і дивилися, як сонячне світло грає на спокійній поверхні води.

   

-    Послухай - почав тато Ведмідь. – ти тільки першу весну знайомишся зі світом і вчишся життю. Я раніше не дуже переживав, що ти робиш це трохи не так, як твої брати і сестри. Але тепер мені дійсно тривожно. Чому ти не міг подружитися з вовченятами або лисенятами? З зайчиком або з оленятком? Чи хоча б з молоденьким Дубом? Зрештою, чому не з отим невгамовним Кабанцем, який зруйнував Бобровий дім? Чому з усіх-усіх ти вибрав Кульбабку?

-      Не знаю. Просто нам разом ніколи не нудно, а коли ми сваримося, то завжди швидко миримося. А ще їй можна розказати все, навіть не дуже приємне. От наприклад, коли я посперечався зі старшим братиком, а потім зрозумів, що був неправий… Так от, я розказав Кульбабці, а вона підказала, що треба просто попросити вибачення. Сказала, що спочатку це буде важко, зате потім стане легко і добре. І так все і сталося.

-       Це все добре, але ж у вас немає зовсім нічого спільного. І ваша дружба закінчиться сумно. Принаймні для тебе. Розумієш, вже зовсім скоро твоя Кульбабка почне в’янути. Може, вже почала? Потім вона з квітки перетвориться на кульку сивого пуху. І одного разу налетить Вітер, зірве кульку і понесе її куди завгодно, а швидше за все  – у далеку даль. Це може статися зненацька, ви навіть не встигнете попрощатися. А потім твоя Кульбабка летітиме на спині Вітра і розсиплеться на багато дрібних насінин, і вони попадають у землю, і деякі з них просто зникнуть, деякі стануть зовсім іншими Кульбабками, і тільки одна засне на цілу зиму, щоб вирости навесні тією самою, твоєю Кульбабкою. І може наступного року вона ще пам’ятатиме, про що ви говорили і за чим спостерігали, а вже через рік почне поволі забувати. І через кілька років геть тебе забуде. Малій квітці – мала пам'ять. А ти пам’ятатимеш її усе життя. І від цього тобі іноді дуже болітиме. А може і не іноді, а дуже часто. Бо ми не квіти, ми не вміємо забувати тих, до кого прикипіли серцем.

-          А якщо я її шукатиму? – прошепотіло крізь сльози Ведмежатко. – Якщо піду по слідах Вітра і знайду її? Точно – знайду і нагадаю про себе.

-          Це дуже важко. Хіба можна наздогнати Вітер? Хіба можна передбачити, як далеко він залетить і коли вирішить зупинитися? Він же навіть не лишає слідів. І невже заради цього пошуку ти залишив би нас? Ми ж твоя сім’я.

-          Ні, я вас не залишу, - прошепотіло Ведмежатко, воно дуже любило своїх Батьків, і Братиків з Сестричками, і старого, вже сивого Діда. – А може, Вітер не летітиме дуже довго і насіннячка засіються десь тут недалечко?

-         На це теж не варто сподіватися, бо Вітер любить далекі подорожі. Та якби він раптом передумав, чи було б це добре для Кульбабки? Ти ж сам казав, що Вітер на неї розсердився за щось і поніс далеко від родини. А може, тепер він пересердився і вирішив засіяти її разом з братиками і сестричками. Їй же буде ліпше рости серед рідних, так?

-          А якщо вітер принесе сюди її братиків і сестричок і вони всі будуть рости тут разом? – не вгамовувалося Ведмежатко, воно дуже хотіло сподіватися, що все буде добре.

-          Якщо твоя Кульбабка ростиме в родинному колі, чи буде їй потрібна ваша дружба?

«Звісно, буде!» - хотіло вигукнути Ведмежатко, але чомусь промовчало. Опустило голову, задумалося.

-          Тату, а звідки ти все це знаєш?

-          Я і сам у твоєму віці подружився з квіткою-сонцем, це було дуже давно, та мені зимами у барлогу і досі сниться, як ми рахували зорі у Молочній Стежці, рахували-рахували, але всіх так і не порахували.

Ведмежатко того дня не пішло до Кульбабки, а сиділо під деревом і думало сумні думки. А наступного ранку почалася злива. Ведмежатко такого ніколи не бачило. Воно дуже любило гуляти під дрібним дощиком, підставляючи мордочку крапелькам, це було приємно, хоч і трішки лоскотно. А от злива з громом, блискавками і здоровецькими холодними краплинами – це страшно. А Кульбабці, мабуть, ще страшніше. Треба їй якось допомогти. Ведмежатко знайшло міцну суху гілку, зібрало побільше листя – і зробило парасольку. Ніхто його цьому не вчив, воно просто зуміло, бо дуже хотіло допомогти подрузі. Побігло через ліс, через луку, дісталося до Кульбабки – а вона пелюсточки згорнула, тремтить під потоком холодної води. 

-          Ти чому не вдома в таку погоду? – перелякано запитала квітка.

-          Прийшов показати, яку красу зробив.

Під парасолькою знайшлося місце обом. Закрилися від дощу, дивляться на сердиті чорні хмари.

-          Слухай, а мені сім’я каже, що ми надто різні, щоб дружити, - зізналося Ведмежатко.

-          Може бути. А може і ні. От наприклад, ти цілу зиму спиш у барлогу, а я сплю у землі. Отже чимось ми все-таки схожі.

-          А це правда, що ти мене за кілька років забудеш?

-          Не знаю. Іноді мені здається, що я забула вже багатьох друзів. Пам’ятаю, що від чиїхось голосів було тепло, а як саме ті голоси звучали – не пригадаю. І тому зігрітися не можу. Але я дуже-дуже старатимуся пам’ятати тебе якомога довше. Може, ти забудеш мене навіть швидше, ніж я тебе. Мабуть, так і буде.

-        Такого ніколи не буде! Я щороку приходимо на цю луку і чекатиму, що ти знову зацвітеш саме тут.

-         Може, спочатку і приходитимеш. А потім станеш дорослим, у тебе з’являться діточки. Тобі треба буде дбати, щоб вони були ситі і не потрапляли в халепи. І на спогади вже просто не лишиться часу. Одного разу ти захочеш знову прийти сюди, але не зможеш згадати дорогу.

-         Звідки тобі все це відомо?

-        Не знаю. Може, хтось дуже давно мені все це розповів. Може, це був друг, якого я, звісно, вже забула.

Злива вщухла, виглянуло сонце, поцілувало Ведмежатко в носика. Кульбабка трохи боязко розправила вологі пелюсточки. Ведмежатко вперше помітило, що вони злегка потемніли. Кульбабка дійсно вже почала в’янути.

-         Послухай, а давай більше ніколи не будемо говорити про те, що все скінчиться,  – весело запропонувало Ведмежатко.

-         Добре, - ще веселіше погодилася Кульбабка.

І вони більше не говорили про сумне, а просто перепливали з дня у день, ловили ранки й вечори, вигадували пісні і сміялися над геть дрібними дрібницями. Кульбабка зовсім зов’яла, згорнула пелюсточки, наче була не квіткою, а пуп’янком. Ведмежатко ніби не помічало. Кульбабка стала зовсім сивою, перетворилася на пухову кульку, повну повітря і чекання польоту. Ведмежатко грало на дудочці і знову ніби не помічало.

А одного вечора Кульбабка затріпотіла всіма своїми пушинками-насіннячками.

-          Мені здається, це буде завтра.

Ведмежатко припинило грати на дудочці, кинуло її в зов’ялу траву.

-          Вже летиш?

-          Мабуть.

-          Рада?

-          І рада, і боюся. Летіти на спині Вітра завжди дуже страшно.

-          А ти думай про хороше - і страшно не буде.

-          Ти мій найкращий у світі друг.

-          А ти – мій. І це дуже добре, що ми зустрілися, хоча все так швидко закінчується.

-          Хороше ніколи не закінчується, навіть якщо ми думаємо, що воно закінчується. Ти просто спробуй мене пам’ятати – так довго, скільки зможеш.

-          Добре. А ти спробуй пам’ятати мене.

-          Добре.

І цілу ніч вони дивилися, як зорі котяться по небосхилу кудись униз, мабуть, на другий бік Землі. А на ранок прилетів Добрий Літній Вітер з сивою бородою, підхопив Кульбабку і помчав у далеку даль, в той бік, де щойно був зорепад.

Ведмежатко довго дивилося услід і махало лапкою. А потім витерло сльози і побігло до братиків і сестер. Воно чекатиме. Воно зможе дочекатися. А поки що починається новий день, який обов’язково принесе щось хороше.