Світ маленького бога

Щоранку Маленький Бог піднімався на дах свого будинку і здіймав руки до неба. Сонце виповзало з-за краю світу майже завжди жовтогаряче і радісне, іноді – червоне і сердите. Сизі хмари пропливали низько над божим світом, так низько, що можна було вчути їхнє гаряче дихання, їхній полинний запах. 

Міцно заплющивши очі, Маленький Бог молився до сонця і до Батька Всіх Богів, того, що сидить вище неба і дає всьому життя. Молився за матір і малих братів, за всесвіт і всі малі світи, за батька, який чомусь пішов так давно, і ще трішечки – за себе. І коли в світанковій тиші затихав його схвильований шепіт, з-за сизих хмар спускалися кольорові птахи, летіли граційно і легко, несли на розпечену землю благословенну прохолоду. Барвисте їхнє пір’я падало на землю, на білий пісок, на пісок рудий, розсипалося багатоцвітними мушлями. Птахи співали пісню буття, співали ніжно і лагідно, вириваючи богів з солодких коконів сну. Іноді якийсь з тонкоголосих вісників неба сідав на простягнуту долоню Маленького Бога, танцював на його тонких смаглявих пальцях. І в такі щасливі дні Маленький Бог точно знав – все буде добре. Але навіть якщо птахи гордо оминали його, він всміхався небу і бадьоро спускався з даху, і щаблі старенької драбини так жалібно скрипіли під його босими ногами, а в цей час з дахів спускалися інші діти, вони теж вітали сонце і теж молилися. Дорослі визирали у вікна і щодня дивувалися ніби вперше: вони просто забули, що в пору щасливого дитинства теж зустрічали народження кожного нового дня як велике диво. 

Боги одягали свої костюми і роби, брали до рук кейси, теки і лопати, цілували своїх жінок – коханих і не дуже, давали дітям напуття – мудрі і не дуже. Боги полишали домівки, сідали в новенькі машини, в старі, пропахлі гіркотою автобуси, йшли пішки. Вони поспішали до божої роботи. У кожного вона своя: хтось творить нові світи, хтось рахує витрати на творіння, хтось утилізує списані світи, хтось лікує тих, хто впав без сил у процесі творіння, розрахунку чи утилізації. Маленький Бог ще не знає, ким буде, його батько був  простим утилізатором, це не заважало йому бути хорошим, але він пішов так давно. 

Маленький Бог біг на ринок по воду, його ноги до щиколоток тонули у піску, а пісок м’який, а пісок гарячий, він рідний, з нього почалося життя, ним і закінчиться. Вертаючись назад, Маленький Бог згинався під важкістю відра, але встигав допомагати старим жінкам, бо їм було ще важче. Вони благословляли його і цілували, їхнє сиве волосся пахло тягучим, солодкувато-гірким – пахло тими сизими хмарами, що пливуть так низько. Старі жінки близькі до неба та по коліна в піску, їхні стопи знають, як б’ється серце землі. Маленький Бог того ще не відає, адже він надто юний і легкий, пісок просипається крізь його пальці, не лишаючи слідів. 

Вдома малі брати тягнуться до води, всміхаються щербатими ротиками. Братиків у Маленького Бога всього четверо, дуже-дуже крихітна родина. Це тому що батько пішов так давно. Матір готує сніданок на вогні, її чорні кучері схожі на важкі грона достиглого винограду, і тільки один сивий локон загубився у них вічним нагадуванням про пережиті втрати. Її долоні пахнуть медовими грушами з благословенних садів, в її посмішці змішалися тепло і сум. Вона роздає їжу дітям і тривожно вслухається в голос Піщаного Моря. Воно далеке і близьке, воно дає життя і може принести смерть. Пісок землі – жовтий, просто стелиться під ногами, з нього не проростають рослини. Гарячі вітри приносять зі сходу пісок моря – білий і дивний, сяючий і чудодійний. Лише в ньому оживають насінини і набирають силу корені, лише з нього піднімаються для богів обтяжені плодами дерева і набиті зернами колоски, гіркі пахучі трави і тисячоколірні квіти. А коли море гнівається, воно посилає вітри не просто гарячі, а розпечені, вони несуть могутні хмари піску, що падають невблаганною карою на міста і селища. І тоді білий пісок вкриває богів, їхні домівки, їхні мрії і їхні світи. Та це трапляється рідко, востаннє це було так давно, що іноді вважається не правдою, а легендою. Але жінки все одно прислухаються до рівного голосу Піщаного Моря, сподіваються, що зможуть вчасно вчути перші тривожні нотки у тому шепоті і врятувати дітей, чоловіків, майно, а може і себе. Бо жінки такі – завжди тривожаться про майбутнє і завжди вірять, що зможуть впоратися будь з чим, аби тільки було для кого це робити. 

Маленький Бог з друзями іде до школи, розмахує портфелем, іноді губить дорогою книжки, бо їх надто багато, а портфель надто старий. Маленький Бог захоплено розказує, про те, що буде, коли він виросте. Він обов’язково подорожуватиме. І поїде до моря. Не Піщаного, а того, що з солоною водою. Вода має бути тепла, як колискова, так мама розказувала. Він пірнатиме глибоко-глибоко і побачить все-все. І він бачить вже зараз, бачить себе іншого – не тоненьким, як свічка, хлопчиськом, а дорослим і сильним. Він бачив воду лише у відрі, склянці і калюжі, але подумки пливе в зеленій глибині моря. У дорослого Маленького Бога шкіра – наче сонце, кожен його м’яз – то досконала сила. Манять загадковими сплетіннями лабіринти рослин, в лабіринтах ховаються предивні створіння – кольорові риби з прозорими і мудрими очима, цілий світ, буйство життя, буйство фантазії Батька Всіх Богів, того, хто все створив. Дорослий Маленький Бог тягнеться до невловимих і прекрасних створінь – і вони горнуться до його теплих долонь, беруть з його шкіри іскри сонця. Він виринає з мрій-видінь, він іде до школи вузькими вулицями свого міста, такими вузькими, що будинки майже обнімають один одного, він обговорює з друзями завтрашній вихідний, вони спустошать свою скарбничку і підуть у літній кінотеатр, той, що просто під небом, під цілим мільярдом божих зірок, там поруч поле, а коли звук кіно не дуже голосний, то можна почути спів цикад, всі кажуть, що вони просто розмовляють, а Маленькому Богові здається, що вони то сміються, то плачуть. Він з друзями буде дивитися фільм про злих монстрів і добрих лицарів, питиме лимонад і їстиме халву. Та все це буде завтра, а сьогодні контрольна з математики. Маленький Бог подумки повторює формули, дивиться в рідні обличчя друзів і на мить знову бачить себе іншим. Він, дорослий, іде вулицями цього міста. І діти з надто старими портфелями поспішають до школи, говорять про математику і про те, що підуть у новий кінотеатр, у той, де фільм можна понюхати і відчути на дотик. Вони будуть дивитися щось про злих лицарів і добрих монстрів. Дорослий Маленький Бог дивиться в чисті лиця дітей, в їхні сяючі очі і не знає, чому серце його так дивно стискається. Це не смуток, ні… Це радість, але якась дивна, від неї не хочеться сміятися і літати, від неї хочеться дихати на повні груди і відчувати цю мить життя до кісток, до глибин єства. Маленький Бог проганяє видіння, що це таке, це все не про нього, він не знає, що це за думки і що за почуття. Він просто іде до школи і тінь його на жовтім піску сіра, а на білім бузкова. 

Він надовго затримався в бібліотеці і йшов додому, коли сонце вже завмерло над Піщаним Морем. На площі Пам’яті і Мрій  гралися сусідські діти. Двоє з них були зовсім крихітними, вміли тільки повзати і говорити зі світом дивною дитячою мовою, в якій немає слів, зате багато змісту. Старшим було нудно доглядати за ними. Маленький Бог заговорив з малюками їхньою мовою, а вони всміхалися беззубими ротиками, він підкидав їх і ловив, а вони щасливо сміялися, він носив їх, притискаючи до серця, а вони ділилися з ним теплом своїх маленьких тіл і душ. Він знав, що колись у нього буде багато дітей. Повен дім. Так, він збудує для них найкращий у світі дім.  

Маленький Бог повернувся додому, допомагав мамі, читав нотації братам, будував плани. Біля воріт зупинилася вантажівка з кузовом, повним золотих качанів кукурудзи. Це машина доброго друга, він часто сюди заглядає, приносить дітям гостинці, розказує про далекі свої мандри, про те, яка довга дорога вночі, під молочним світлом чотирьох повних місяців. Цього разу він дає малим довгі цукерки у золотих папірцях, цукерки смішно липнуть до губ. Добрий друг щось говорить мамі, вона слухає, опустивши голову. Іноді маленькому Богові здається, що добрий друг хотів би лишитися тут назавжди. А мама все опускає вії і все всміхається тепло і сумно. Бо хоч батько і пішов так давно, але кожен куток цього маленького дому переповнений ним, його присутністю, пам’яттю про всі його важливості і дрібниці. І цього вечора добрий друг знову їде у якусь свою далеку дорогу, і двигун старенької вантажівки дирчить сердито і сумно. Діти завмерли, дивляться услід, а мама тихо каже:

- Не треба так сумувати. Він скоро повернеться. А зараз він лишив нам кукурудзу. Дивіться, яка гарна.

Вони варили кукурудзу і співали стару пісню. То і не пісня, а швидше привітання подорожньому і побажання йому легкого шляху. І про кого була та пісня? Про доброго друга, що мчить у своїй вантажівці безкінечною трасою, чи про батька, що може вже дійшов до воріт вічності, а може ще тільки блукає божими стежками? 

Коли Батько Всіх Богів розсипав по небу зірки, родина вийшла на площу Пам’яті і Мрій. Десь недалечко щасливо співала якась самотня цикада. Вони їли кукурудзу. – м’яку, ніжну, вона ніби танула в роті і наповнювала життєвими силами. Маленький Бог любив їсти щось смачне, а ще більше любив робити це з тими, кого любить. Присипав качанчик сіллю, слухав затишне мовчання. Одне зернятко чомусь виявилося твердим, він викинув його у пісок.

А потім вони вчули у повітрі холод і зрозуміли, що Батько Всіх Богів збирається благословити їх зливою. Наввипередки бігли додому під першими холодними краплями, бігли і сміялися. І всю ніч дощ стукав у їхні сни, нашіптував їм великі і смішні таємниці. 

На ранок місто перетворилося на море, люди ходили по коліна у воді, рудій від піску. Маленький Бог бігав, здіймаючи бризки, йому чомусь хотілося літати, і він відчував, що може літати і що світ таке фантастично прекрасне місце. А за кілька днів, коли вода пішла у землю і світ знову вкрився шаром просушеного сонцем піску,  Маленький Бог прийшов на площу Пам’яті і Мрій і побачив крихітний росток. І не повірив своїм очам, бо тут не було життєдайного білого піску – тільки жовтий. А потім придивився і зрозумів, що це росток кукурудзи. Рослинка народилася з того твердого зерня, яке Маленький Бог викинув просто так, нічого не думаючи і ні на що не сподіваючись. 

Він покликав братів і маму, і вони дивилися зачаровано і казали, що це диво. Прийшли сусіди, мудрі чоловіки і сиві старці, дивилися зачаровано і казали, що це диво. Прийшов генеральний наглядач за виконанням божих правил, подивився байдужо і сказав: «Воно приречене. Його не повинно було бути, отже, його не буде». І мудрі чоловіки з сивими старцями похитали головами і сказали: «Воно скоро помре, бо не повинно було народжуватися». І всі пішли, бо у всіх своя робота – створювати світи, рахувати витрати на створення і утилізувати світи, які вже списані. І малі брати розгублено озиралися, а мама погладила Маленького Бога по голові і прошепотіла: «Нічого, майбутнє покаже». І дивилася у якусь далеку даль. Маленький Бог обняв долоньками росточок, прошепотів: «Я не дам тобі зникнути. Не дам».  

Маленький Бог щодня поливав рослинку і просив не в’янути, розказував їй казки і жалівся на сердитого вчителя. Він торкався тонкого зеленого листячка самими кінчиками пальців, ніби боявся зробити боляче. Друзі тільки дивувалися. А росточок ріс. З безжиттєвого жовтого піску. Просто ріс без причин і цілей. Друзі не дуже розуміли, навіщо все це Маленькому Богові. А йому не вдавалося пояснити, бо він ще не вмів знайти правильних слів. Він був всього лише дитиною, то ж як він міг висловити, що то за радість – бути причетним до творіння нового життя, спостерігати, як з нічого народжується щось прекрасне. 

Рослинка росла, дала кволу білу квіточку. Коли літо стало зовсім важким і гарячим, з квітки заклюнувся крихітний качанчик. Боги проходили повз рослину, старанно не помічаючи її. Жовтий пісок танцював у повітрі. 

Якось Маленький Бог запитав найкращого друга: «Невже ти і досі не бачиш, яке це диво?» Друг гриз шоколадний батончик і геть по дорослому відповів: «А навіть якщо диво, то що? Ну виросте цей качан, ну зріжеш ти його і звариш. І на цьому все». «Ну і нехай. Все одно це найкращий подарунок у моєму житті. Знаєш, іноді рослинка цілими тижнями здається геть зов’ялою і ніяка вода не допомагає. І я вже думаю, що вона не виживе. І у мене розривається серце. Але я говорю з рослинкою знову і знову, і вона чує, відживає. А іноді я дивлюся на цей качанчик і думаю, що кожне зернятко ­– це цілий світ». Друг взяв другий шоколадний батончик і знову дав дуже розсудливу відповідь: «Навіть якщо там є світи, вони неправильні. Правильні світи виробляються в лабораторіях і проходять контроль якості, а не виростають з піску і води». Маленький Бог всміхнувся і твердо сказав: «Навіть якщо мої світи неправильні, я їх люблю. І я їх збережу. Доки я їх бережу, вони не закінчяться». 

Іноді пізно після роботи я йду боса ще теплим від денного сонця тротуаром, вдивляюся в сяйво Молочної Стежки, слухаю пісню цвіркуна, що дивом загубився в нетрях великого міста. В такі хвилини всім серцем відчуваю, який прекрасний наш світ. Такий неправильний, алогічний, сповнений болю ­– і все ж прекрасний. І відчуваю, ніби його обнімають чиїсь долоні, може невмілі, може, не надто впевнені, але теплі і люблячі. І я молюся, щоб Маленький Бог не забував дбати про нас. Навіть коли стане дорослим і серйозним, коли вдягне костюм і піде на серйозну божу роботу. Бо доки він любить нас, ми не закінчимося.