Україна космічна. Історія третя - 70 років дотику

Людство підкорило зірки, розсіялося Всесвітом.  

Деякі колонізовані планети знаходяться так далеко від Землі, що на подолоння цієї відстані життя кількох поколінь було б замало. Однак досконалі засоби зв’язку дозволяють мешканцям найвіддаленіших куточків Всесвіту спілкуватися і берегти історичну пам'ять. Жителі різних планет зустрічаються у нетрях глобальної Мережі, у затишних віртуальних кімнатках і на верхівках віртуальних гір, де безумствують віртуальні буревії. Ілюзія присутності майже досконала завдяки витонченій технології створення голограм, і лише дотик дозволяє зрозуміти, що ілюзія лишаєтья ілюзією. Бо на дотик голограма – майже як людина, але трішки як дим, трішки як туман, трішки як сухе листя в долоні. Але не зважаючи на це люди зустрічаються у Мережі, говорять про дріб’язкове і важливе, дружать, закохуються, ненавидять. Люди приходять у ті кімнатки і піднімаються на ті гори, бо шукають в далеких ті крихти тепла, яких не знаходять в близьких.

401 рік космічної ери

- Привіт, я Орест з Нової Британії, Лугнассад.

- Рада зустрічі. Я Зоя з України, Земля.

- Я знаю, що Земля і що Україна. Ти ж шукаєш собі інопланетного напарника-українця для проекту з давньої літератури, у тебе в стіні об’яв все написано.

- Та об’ява вже досить стара. Я про неї майже забула. До речі, з усіх інопланетних українців ти маєш найкращу мову.  Акцент майже непомітний і дуже приємний. Мабуть, там де ти живеш, багато українців.

- Та не дуже. В моїй країні майже всі – колишні англійці.

- Але ж ти справжній українець, правда? Українці колишніми не бувають.

- Я українець. Так тобі ще потрібен напарник чи вже знайшла?

- Ще не знайшла. Взагалі це така дурість – шукати в напарники когось з інших планет. Для чого вчителям це потрібно?

- Вважається, що так ми станемо ближчі.

- Або помремо з нудьги. Усі разом. На всіх планетах.

- Ти вважаєш давню літературу нудною?

- Ні. Не в тім річ. Лугнассад – це де? Я вибачаюся, у мене і з земною географією не дуже, а з астрогеографії тверда трійка.

- Нічого. Це сузір’я Лебедя.

- Ну нічого собі. Так далеко. Твої предки були з найхоробріших.

- Так. Дорога взяла три покоління. На Лугнассад спустилося лише четверте. Але твої предки теж були з найхоробріших. Бо лишилися на Землі.

- Так, тоді у нас була чорна смуга. Щоб лишитися, треба було мати багато хоробрості або дурості. Але я рада, що вони лишилися.

- Ти любиш свою планету?

- Так. І я люблю давню літературу. Я б хотіла, щоб темою нашого проекту була поезія Сергія Жадана. Ти такого знаєш?

- Знаю. Моя мама його любила.

- Справді? То ти не проти?

- Я буду щасливий попрацювати з тобою над творчістю цього великого давнього поета. 

Кілька тижнів потому

- Ну що, може, на сьогодні досить?

- Чому?

- Бо вже пізно.

- Завтра вихідний.

- Тим більше треба встати рано.

- Чому?

- Щоб встигнути зробити щось важливе. Спати у вихідний до 12 – дурість.

- І що важливе ти збираєшся робити?

- Різне. Позаймаюся математикою, піду в спортзал. Провідаю дельфінів.

- На Землі вони й досі мовчать?

- Так. З того часу як була остання війна, вони мовчать. Не можуть нам пробачити.

- Добре, що на Землі вони хоча б можуть жити. Скільки тварин приживаються на інших планетах, а дельфіни не можуть. Я б хотів побачити дельфінів.

- Чим тебе не влаштовують голограми?

- Я б хотів побачити справжніх дельфінів. І справжній сніг.

- Всі чомусь хочуть побачити сніг. У вас там є щось схоже. Ви називаєте це «сльози землі», правильно?

- Так. Ваш сніг падає з неба, а наші сльози виступають взимку з тіла планети. Найчастіше вони схожі на крихітні льодяники, а іноді бувають як гострі колючки. Гострі і холодні. На сонці вони переливаються всіма відтінками веселки. Наша зима прекрасна.

- Я здогадуюся. Я бачила голограми. І тепер я знаю, якого вірша не вистачає нашому проекту. Ми маємо включити ось це:

Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,
як вона пробивається захисними редутами.
Думаєш, що робити з цим усім.
Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.

Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.
З усіх імен лишаються найголовніші.
Все, що з нами діється, діється саме тепер.
Приходить радість,
потім приходить ніжність.*

- Гарна річ. Тільки це не про зиму.

- Так, це не про зиму, а про емоції. Емоційні проекти завжди перемагають. Хоч я і не розумію чому. 

Місяць потому

- Ми були найкращі, правда?

- Ми добре попрацювали.

- Але ж ми справді були найкращі. Чому ти не хочеш цього визнати?

- Там було багато гідних виступів. Просто ми вгадали з темою. До речі, дякую, що ти наполіг на інтимній ліриці. За громадянську нам би таких балів не дали.

- Дивно, що ти любиш громадянську лірику, а не любовну.

- Чому дивно? А, тобі все здається дивним. Все, що складніше ложки.

- Може. Всі дівчатка люблять любовну лірику.

- Я не всі. І взагалі-то мій улюблений жанр – про матір.

-  Я знаю.

- То це як –  кінець?

- Кінець чого?

- Дружби.

- Чому?

- Бо проект закінчився.

- А хіба ми дружили тільки задля проекту?

- Я б хотіла думати, що ні. А ти?

- Я теж. Я був би щасливим бути твоїм другом до останнього подиху.

-  Це мило. Але тобі не здається, що все це зараз звучить якось дуже вже сентиментальна і пафосно?

- Ні. Я зараз нічого сентиментального і пафосного не бачу і не чую.

- Не ображаєшся?

- Ні. Я знаю, що ти просто не любиш емоційні слова. 

404 рік космічної ери

- Ти впевнений, що хочеш саме цього?

- Так, впевнений. Тут у нас освіта у сфері фінансів – найпрестижніша. Я ж тобі казав.

- Тобто ти будеш сидіти у якомусь банку чи у фірмі, будеш рахувати гроші і від цього станеш дуже щасливим?

- Я буду дуже щасливим, бо матиму нормальний заробіток. Зоя, у мене три малі сестри і батько інвалід.

- Я знаю.

- І тоді для чого ця розмова?

- Я може… переживаю за тебе.

- Тобі було важко це видушити, але ти змогла. Вітаю.

- Дуже смішно.

- Ти взагалі смішна. Ти могла б бути коміком. Виходила б на сцену і оцим своїм серйозним тоном проголошувала б надсерйозні речі. І всі думали б, що ти жартуєш. Ти могла б на цьому заробляти великі гроші.

- А ти міг би водити міжпланетні кораблі. Ти ж про це мріяв, а не про фінанси.

- І що я зможу заробити? Люди тепер майже не літають з планети на планету, їм достатньо голограм.

- Але ж лишилися якісь там романтики, яким треба все знати на дотик і смак.

- Доки я закінчу навчання, ті останні романтики вимруть, як динозаври. Я міг би піти на пілота. Якби був єдиною дитиною і мав думати тільки за себе.

- Бути єдиною дитиною теж не завжди добре. Повір мені, єдиній дитині з багаторічним стажем.

- Вірю. Колись ти станеш журналістом всесвітнього рівня і всьому людству розкажеш, що дітей треба мати багато.

- Не смійся. Мені б спочатку просто поступити.

- Не переживай. Все вийде.

- Вийде-вийде. В нас обох усе вийде. 

412 рік космічної ери

- Ти можеш просто сказати мені, в чому справа?

- Все чудово.

- Не чудово. Я відчуваю, що щось не так.

- Усе ідеально. Я всміхаюся. У мене гарний настрій, хіба ти не бачиш?

- Так, у тебе гарний настрій, як позавчора. А кілька годин тому в тебе була депресія.

- Я побачив тебе, моя люба подруго, і уся депресія зникла сама собою.

- Мило. Оресте, вислухай мене, прошу тебе. Я знаю, як важко тобі триматися. Просто все навалилося: і робота, і сім’я, і все інше…

- А все інше – це Ліра, так? Ну, може, досить делікатнічати? Може, вже будеш все називати своїми іменами? Так, я працюю по 13 годин на добу, а мій бос – вискочка і дегенерат. І до речі, ви, пані Зоя, як завжди були праві: фінанси – це дійсно не моє. Так, моя маленька солодка сестричка  викрала мої заощадження і програла їх в карти. Я думав, що на таке здатні лише чоловіки, а виявляється, що і жінки теж. Ми такі ненадійні, а ви такі святі і непогрішимі, правда? А взагалі-то ті гроші все одно були ні до чого, їх все одно було надто мало, щоб купити пристойний дім і забезпечити пристойне життя Лірі.

- Послухай мене…

- І Ліра правильно зробила, що пішла, і неважливо, що ми були разом 4 роки. Вона втомилася чекати, доки я дам їй те, чого вона заслужила…

- Послухай мене, я просто зараз почуваю, що твоя чаша переповнена, просто надто багато всього, для однієї людини занадто, тим більше для такої хорошої, як ти. І те, що іноді ти зриваєшся – це не слабкість, це просто так по-людськи. Просто не відгороджуйся від мене.

- Зоя, моя прекрасна дівчинка з Землі, чому тобі обов’язково треба зіпсувати мені настрій? Чому треба ввімкнути цю твою дурну жалість? Знаєш, з мене досить. Всього найкращого.

- Стій! Ну куди ж ти… Дурненький хлопчик. Мій дурненький хлопчик...

414 рік космічної ери

- Ну все, не треба дутися.

- Я не дуюся.

- Дуєшся… Я просто не розумію твоєї реакції. Тут на Землі пожити разом до одруження – це нормально.

- Я знаю.

- Іван же ніби сподобався тобі. Ну, більш-менш.

- Більш-менш. Принаймні, більше, ніж Ігор і Павло.

- Ну дякую на добрім слові. І я вже тисячу разів казала, що ти був правий на їхній рахунок. Але Іван ставиться до мене серйозно. Ну ти ж сам бачив. Правда?

- Правда. Він цінує тебе. І я визнаю, що, може, пожити разом – то добре. У нас тут ми роками ходимо, тримаючись за руки і будуючи плани, а потім в один день…

- Орест…

- Не нервуй, я не про Ліру. Я взагалі. І якщо і дуюся, то тому, що просто переживаю за тебе.

- Не треба.

- Чому? Ти завжди переживаєш за мене. А мені за тебе не можна?

- Орест, у мене все буде добре. І у тебе теж. Орест, я така рада, що ти в порядку. Чесно, я кожен день за це дякую Богові. Коли ти тоді два роки назад почав…

- Та кажи вже в голос. Почав вживати наркотики, так?

- Коли ти почав спалювати своє життя… Коли я це зрозуміла…Я проклинала цю відстань між планетами. Я готова була до тебе через космос на карачках…

- Через космос на карачках? Це як?

- Якось.  Не смій сміятися, зараза. Я готова була… А все що я могла – говорити з тобою через той дурний екран, як у прадавні часи.

- І ти тримала мене над прірвою. І ти бачила мене таким мерзенним. І не зненавиділа.

- Як я могла б тебе зненавидіти? Ти мій єдиний друг!

- Дякую тобі за це. Я пишаюся тим, що з усіх людей всесвіту ти з якихось абсурдних причин вибрала мене. А твій Іван нехай ніколи не сміє ображати тебе.

- Я йому перекажу. І я пишаюся тим, що вибрала тебе. Хоча і досі не знаю причин.

416 рік космічної ери

- Привіт!

- Привіт! Як ти?

- Добре. А ти?

- Теж добре… І така довга-довга пауза. Смішно, правда?

- Смішно. Скільки ми не розмовляли?

- Чотири дні.

- Ціла вічність для нас.

- Так. З Діанкою гуляв?

- Так. Знайомив її зі своїм світом. А ти з новою квартирою возилася?

- Так… Шпалери, меблі, сусіди. Одним словом, облаштовувала свій світ. Слухай, та довга пауза насправді була не тому, що сказати нічого, і не тому, що не хочу говорити, а тому, що надто багато треба сказати і просто губляться слова. Не знаю з чого почати.

- У мене теж новини. І теж стільки емоцій, що не знаю як почати.

- Просто скажи, як вийде.

- Ти перша.

- Чого це?

- Бо перша почала про новини. Та я ж бачу, що ледь стримуєшся.

- Ну добре. Слухай. Я тобі другому кажу. Іванові сказала першому, а тобі другому. Я вагітна.

…

- Та ти що?

- Я вагітна, Оресте, уявляєш?

- Я тебе вітаю, сестричко. Господи… Просто слів немає. Я такий за тебе щасливий.

- Я бачу. 5 тижнів. Я мама вже 5 тижнів.

- Як ти? Все нормально? Тебе, мабуть, зараз нудить.

- Та ні. У мене все як завжди, тільки ще ніби крила за спиною. А так все як завжди.

- А тобі можна у квартирі щось робити? Це ж ти, мабуть, там меблі тягаєш, це ж не можна…

- Та не роблю я того, чого не можна, не нервуй. Ну як маленька дитина, чесно. Навіть Іван так не переполошився, коли я йому сказала. А що в тебе за новини?

- Ну тепер вже ніби не такі і важливі. Ну тобто важливі і, може, схожі на твої, але не такі.

- Та кажи вже. Ну я, якщо чесно, здогадуюся, але хочу почути це.

- Добре. Вчора з Діаною пішли до її батька. Я попросив її руки… І у березні у нас весілля.

- Я відчувала.

- Справді?

- Так. Я така щаслива за тебе. Любіть один одного і кожен день ставайте кращими один для одного.

- Ми будемо старатися, сестричко з Землі.

- Коли у вас березень, у нас жовтень. У березні цвітуть оті квіти, що як блакитні лілеї, так? Це гарна пора для весілля.

- Просто ідеальна. Буде не менше 100 гостей.

- Ну нічого собі.

- Так. Я жалію тільки про те, що серед тих 100 не буде моєї сестрички з Землі.

- Та в нас попереду ще все життя. Вчені щось придумають. От через пару років прилетиш з сім’єю на батьківщину предків. Побачиш, що виноград буває не лише у пакетах, але і на лозі. І що Чорне море зовсім не чорне.

- А ти з сім’єю прилетиш на Лугнассад і побачиш, як плавають наші острови і як літають наші міста. І побачиш наші вуличні театри, і навіть зможеш зіграти в одному з них, кожен перехожий може.

- Обов’язково. Знаєш, прилітай до нас зимою. Тільки треба вибрати сніжну зиму, у нас вони дуже часто теплі. Ти ж хочеш побачити сніг, правда? Ти тільки уяви – твої і мої діти разом на снігу. Ліплять сніговика чи грають в сніжки. А ми дивимося.

- Так, наші діти разом на снігу. Це буде фантастично красиво.

8 місяців потому

- Ну що, готовий?

- Ну мабуть. Хвилююся.

- Я теж.

 - А ти чого?

- Не знаю. Ну все, зараз я візьму її з колисочки, сподіваюся, вона не буде плакати.

- Я не такий страшний, щоб через мене плакати.

- Я знаю, але вона не знає. Вона тебе тільки перший раз побачить.

…

- Ну ось і ми. Доця, це дядько Орест. Він дуже хороший. Орест, це моя Зоряна. Сподіваюся, ви полюбите один одного. Орест, ти непритомніти не збираєшся?

- Та ні.

- А чого таке шоковане обличчя?

- Ви такі гарні. Ви обидві такі гарні…

- Ну дякую. Доця, нам зробили комплімент. Цей дядько дуже любить робити компліменти. Він дуже-дуже балакучий, але взагалі хороший.

- Вона мені всміхнулася. Ти бачила, вона всміхнулася?

- Ну не знаю, не помітила.

- Та дивися, всміхається просто зараз.

- Точно. Та навіть те, що вона не плаче, це вже успіх. Вона від всіх нових людей плаче, а тобі навіть усміхнулася. Це значить, що вона тебе полюбила і тепер ти зобов’язаний любити її.

- Я люблю її. Зоя, ти така красива з нею на руках.

- Та чула я вже, чула.

- А сльози чого?

- Та нічого. Це просто так. Від щастя, мабуть.

441 рік космічної ери

- Щось ти геть замучена.

- А не будеш тут замученою. Традиційне українське весілля – це, виявляється, такий клопіт. І взагалі-то я не впевнена, що це дійсно традиційне весілля. Ми половину традицій забули, а половину придумали. І взагалі, я двічі виходила заміж без традицій і дуже цьому щаслива.

- Не бурчи. Все буде чудово. Ти ідеально впораєшся з роллю мами нареченого.

- Сподіваюся. Для тебе все було легше. Ти до ваших тамтешніх традицій з дитинства привчений і дітей привчав, а ми раніше були дуже сучасні, зате тепер терміново повертаємося до коріння.

- Мені не було легше, бо обох дочок я видавав за тих, кого вважав недостатньо хорошими для них. Тобі, принаймні, твоя майбутня невістка подобається.

- Та мабуть. Головне, що Богдану вона подобається. Ні, дійсно хороша дівчинка. Тільки я хотіла, щоб вони почекали, бо ж геть молоді. І Зоряні буде незручно, що молодший вже жениться і буде татком, а вона ще одна.

- Це тобі незручно, а Зорянка цим не переймається. У неї дисертація і політ на Титан.

- Так, мабуть. Вона зараз дуже зайнята. І Богдан зайнятий. І стане ще більш зайнятим. Ти що відчував, коли вперше став дідусем?

- Що ніколи і нікого не любив так, як оце крихітне, рожеве і беззахисне. І що вже не має значення, що його батька я вважаю нікчемою, який не вартий моєї дитини. Я досі не знаю, чому не зміг вплинути на своїх дочок, чому не захистив. Сподіваюся, з молодшими я такого не допущу.

- Не муч себе. Обидві твої старшенькі видаються мені щасливими. А щодо того, що з грішми там не все гаразд… Я двічі виходила заміж і обидва рази мої чоловіки були надійними і перспективними, а потім…

- Не муч себе. Дивися вперед.

- Я дивлюся. Як ти думаєш, ми побачимо, як хоча б наші онуки разом граються на снігу?

- Не буду брехати. Я не знаю. Але ж наші сім’ї все одно дружать. І твоя голограма мені іноді видається реальнішою за реальність.

- Ну дякую на добрім слові. Ти теж іноді ніби трохи реальний. Особливо коли жалієшся на життя. Такий реальний-реальний чоловік…

- Ти знущаєшся? Коли це я жалівся тобі на життя? Я тебе зараз вб’ю!

- Я розізла Ореста, я розізлила Ореста…

- Дуже смішно. Ти вже скоро бабуся, а в душі як дитина. Геть мала і дурна дитина.

- Так, здається зараз вже я тебе вб’ю…

471 рік космічної ери

- Все ще переживаєш?

- Ні, чого це я маю переживати.

- Переживаєш. Не треба. Ну вдосконалять цей новий апарат. Може, навіть через кілька місяців. Полетиш ти і до Полярної Зірки, і до Арктуру. І до мене в гості по дорозі заглянеш.

- Та я не дуже переживаю. Просто є в цьому якась іронія. Все життя чекала, коли хтось створить цей надшвидкий двигун, чекала, коли побачу всі ті світи, я ж просто робила вигляд, що мені голограм задосить. І от нарешті еврика, двигун винайшли, і це зробив не хто небудь, а мій онук, мій дивний, геніальний, неможливий онук. Але маленька проблема – виявляється, польоти в новому апараті безпечні для всіх, крім щасливчиків з хворобами серця.

- Так, ми з тобою щасливчики.

- Найщасливіші зі щасливчиків. Як ми умудрилися мати одну хворобу?

- Це, мабуть, ти винна. Не треба було мені з тобою 70 років теревенити майже щодня. Може зараз летів би до Сиріусу…

- У тебе мільйон вад, але найбільша – твоє дивне почуття гумору.

- Я знаю. Знаєш, так дивно було обняти Зорянку. Твоя донечка пахне черешнями.

- Вона пахне парфумами і впертістю. А твій онук, виявляється, ненавидить вашу лугнассадську кухню. Ти міг би попередити. Я, як ідіот, два дні возилася з цими вашими трав’яними настоянками і пінними морозивами. Нічого нормального не приготувала, так що давився твій Назар бутербродами.

- Нічого йому не буде. Зате малеча від твого пінного морозива у захваті.

- Так, морозиво вдалося. І ще дещо вдалося. Я нарешті побачила. Твої і мої правнуки гралися на снігу. Наші правнуки на снігу, ти це знаєш?

- Я бачив голограми. Це прекрасно. І така красива зима. Така правильна.

- Так, холодна, але тепла. Тепла від цих зустрічей.  А ти пам’ятаєш той проект, з якого у нас все почалося?

- Так, творчість Жадана.

- Ми аналізували вірші, багато віршів, але найліпший був про зиму. Ну, тобто там згадувалася зима як алегорія. А я забула слова. Зараз пошукаю в Мережі.

- Я пам’ятаю початок:

І що робити з усім цим тепер,
коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,
коли він був із тобою,
коли він торкався тебе
обережно, мов річкової поверхні,

коли він брав твої долоні собі до рук,
намагаючись їх зігріти,
й просив пробачення?

Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?

Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити...

Зоя, ти плачеш? Ти що?

- Та нічого, нічого. Стара сентиментальна ідіотка. Цей вірш такий…

- Я знаю. Тільки не плач. Або плач, якщо від цього буде краще.

- Так смішно, тоді я мріяла, що стану  журналістом всесвітнього рівня, вийду заміж за дуже крутого і дуже поганого байкера, який буде дуже хорошим тільки для мене, народжу і виховаю ідеальну дитину. От саме в такому порядку – журналіст, дружина, мати. А вийшло, що не стала навіть журналістом планетарного рівня, і всеукраїнського теж. І двічі виходила заміж не за байкерів, а за клерків, і двічі розлучалася та ще й не дуже добре. А от дітей таки народила ідеальних. І вони ідеальні не тому, що мої, і не тому, що я їх правильно виховала. Просто – найкращі у  світі. Навіть коли ми гриземося і не чуємо один одного – найкращі у світі. І от я живу від дня до дня, зустрічаю кожен схід сонця, радію цвітінню вишні і опаданню листя. І все ніби добре і правильно і ні про що не шкодую. Ну може про щось і шкодую, та тобі не скажу.

- То не кажи. Сьогодні не кажи. Все одно колись скажеш. А знаєш, якби в той рік, як ми познайомилися, я б сів у апарат старого зразка, то вже в цьому році був би на Землі.

- Точно. Вони ж ходили десь по 70 років. Ото було б тобі добре – прожити життя в космічній бляшанці. Мабуть, ти встиг би передивитися всі серіали всесвіту. Ось так: не зустрів би Діану, не привів би у світ 5 дочок, 7 онуків і 16 правнуків, не отримав би три освіти, а дивився б у вікно на зірки. Я б намалювала на свої зморшки найвишуканіший макіяж і чекала б тебе на космодромі. А ти вийшов би з бляшанки, волочачи свою стару хвору ногу.

- Це якби мене не занурили в сон.

- А якби занурили, то ти б 70 років проспав, прийшов би до мене 15-літнім хлопцем і знепритомнів би, побачивши таке опудало.

- Я б не знепритомнів. Я б сказав, що бачу перед собою найвродливішу літню жінку Всесвіту.

- Який же ти балакучий. Ти за 70 років від компліментів не втомився?

- Ні. Знаєш, я багато дурного зробив, але намагаюся не оглядатися і не гризти себе. І тільки одне мені рве душу. Я все життя мріяв обняти тебе. Все життя хотів знати, яка ти на дотик. Хотів знати, чи дійсно твої руки завжди холодні. І може тому завжди обнімав жінок, схожих на тебе.

- І я теж все життя хотіла обняти тебе. Хотіла сховати обличчя у тебе на грудях. Хотіла послухати, як б’ється твоє серце під моєю щокою. Я хотіла цього з першого нашого дня, з першого звуку твого голосу. І може тому завжди обнімала чоловіків, геть не схожих на тебе.

- Зоя, дозволь мені обняти тебе. Це просто голограми, це ілюзія. Але дозволь повірити, що все це – насправді.

- Це і так насправді. Обніми мене, Оресте. Просто обніми мене.

Дві голограми обнімають одна одну. І на дотик вони –  майже як люди, але трішки як дим, трішки як туман, трішки як сухе листя в долоні. Може, Мережа дарує лише ілюзію близькості, ілюзію щастя. Але крізь світові роки б’ються назустріч одне одному два серця – хворих, старих і переповнених любов’ю, що реальніша за всі реальності. 

* Сергій Жадан "І що робити з усім цим тепер"