Україна космічна. Історія друга - Вся його надія

Вони лежать в тіні старої тополі, серед напівзів’ялих трав. Вдихають степ, вдихають літо. На губах застиг запах цього дня – тягучий і гірко-солодкий, більше гіркий, солодкий лиш трішки. Запах гарячої землі і полину, запах пізнього липня, запах дитинства…

- Про що думаєш? – сонно питає Надія.

- Про зиму, - замріяно відповідає Роман.

- З якого переляку?

- Не знаю. Просто зійшло щось на мене. Згадав одну дуже сніжну зиму, я малий, вийшов з аптеки, треба спішити. А тут ліхтар так лимонно світить, і у цьому світлі сніг падає так красиво, і я завмер на цьому морозі, не можу зрушити з місця. Задивився на ту красу. 

Надія дивиться на їхні долоні, що зовсім поряд. Один крихітний рух – і можна торкнутися його. Можна сплестися пальцями, як дерева корінням, можна відчути його шкіру, впіймати биття пульсу. Можна. Але навіщо? Для всього надто пізно. Тому Надія просто напівзакриває очі  і п’є полинний мед повітря. А Роман за дурною, ще дитячою звичкою гризе сухе стебельце і питає:

- А ти про що думаєш?

- Про уроки літератури.

- З якого переляку?

- Я любила літературу. І досі люблю.

- Знаю. І ти хотіла піти на філологічний. З тебе була б гарна вчителька.

- Не знаю. Може. Дельфінологія - це теж добре.

- Це прекрасно. Дельфіни – наш ключ у майбутнє

- Не знаю. Може. Взагалі майбутнє – це те, чим займаєшся ти. А дельфіни – це повернення. До початків. До витоків. Я загадала: коли розшифруємо пісні дельфінів, більше не буде війн.

 - Звідки такий оптимізм?

-  Навіть уривки їхніх пісень - це суцільна краса і гармонія. А коли пізнаємо все повністю…  Коли зрозуміємо, що вони намагалися нам сказати усі ці віки…

- Тепер я нарешті розумію. Дельфінологія для тебе – як література. Ти вирішила читати не душі письменників, а душі дельфінів.

- Ну мабуть. Але книги - то і досі моє все. А сьогодні чогось згадалася поема Вороного. Ну, та, що на основі літопису. «Євшан-зілля». Пам’ятаєш?

- Щось таке було. Про любов до Батьківщини, так?

- Так, до Батьківщини. Ця поема завжди щось перевертає у мені. Така пронизлива річ.

- Євшан – це полин, правда? Це ти через цей запах згадала!

- Та мабуть. Через це полинне повітря. Такі пронизливі рядки. В мене просто мороз по серцю. Ти послухай:

І схилилася стареча
Голова гудця на груди -
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях в сповиточку!..
І тремтячими руками
Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля...*

І по-дурному зривається голос, то просто від захоплення, не від смутку, ні. 

А Роман стискає  її руку, переплітає свої пальці з її, і тепер вона точно знає, як саме б’ється його пульс під шкірою. Його очі – зелені зачаровані озера, його усміх – пестливий сонячний зайчик, його голос – суцільна лагідність і старанно приховувана провина:

- Ну чого ти, я ж повернуся.

А їй по дурному хочеться запитати «Правда?» або «Обіцяєш?». Та вона просто всміхається і каже:

- Я знаю, що ти повернешся.

А далі знову лежать у пониклій траві під цим височезним, пронизливо-блакитним, нереально-неможливим небом, і повітря гірким медом степу заповнює їхні легені. І все лишається так, як і було раніше, тільки руки на кілька міліметрів ближче, торкаються самими кінчиками пальців. Не настільки далеко, щоб було холодно, не так близько, щоб стало боляче. Надія знає, що з її широко розплющених очей не проллється і сльозинки. І знає, що сама у всьому винна. Надто довго вони «просто дружили». Надто довго відкладали щось більше «на потім». А коли після довгої розлуки знайшли один одного у розквіті травня і щось спалахнуло між ними жаром тисячі сонць, вже стало надто пізно. Бо якби Надія дала тому полум’ю розгорітися, то Романові треба було б вибирати між нею і мрією. А вона, виявляється, любила його надто сильно, щоб ставити перед таким неможливим вибором. 

Далеко в степу якась пташка кричить.

- Пам’ятаєш, як я співав тобі серенаду? Ще в інституті. На першому курсі.

- Ага, на день народження. Весь гуртожиток тоді розбудив.

-То вийшла не зовсім серенада, а виття. Але ти виглядала щасливою. І кинула мені квітку через вікно.

- То була не квітка, а іграшка.

- Я знаю, що то була іграшка. Твій ведмедик Едік.

- Знаєш? А чого тоді сказав, що то була квітка?

- Хотів перевірити, чи пам’ятаєш ти. 

Відсунувся на мить, дістав з сумки пакет з абрикосами. Їли жовтогарячі плоди, і солодкий сік на губах змішувався з полинною гіркотою.

- Там небо абрикосове, так?

- Я думаю,  швидше помаранчеве.

- Мені подобається думати про нього як про абрикосове.

- Як хочеш. Надь, все буде добре. Це найбезпечніша з усіх космічних місій.

- Я знаю.

- Два роки назад ми не могли і мріяти про таке. До Титану за три роки… Фантастика. І ці хлопці, з якими летимо… Вони з інших країн, у них інші культури і релігії, але ми вже зараз як брати. І я радий, що я українець, але я радий і тому, що можу назвати братами індійця, англійця, японця, інших… Розумієш?

- Розумію. Вже брати? Це добре. Кордони все тоншають, і це добре. Ми виходимо за кордони Землі – і це добре. Скоро кордони геть зникнуть, і не буде різниці між нашим і не нашим.

- Ні, в таке я не вірю. Різниця буде завжди. Завжди буде пам'ять роду, пам'ять про своє коріння. Завжди за нами будуть стояти тіні забутих, але незабутніх предків. І на Титані з-поміж інших розвіватиметься український прапор. І це правильно.

- Я знаю.

Вона могла б сказати, що була б щаслива народити йому дітей і щодня чекати його з якоїсь нудної і звичайної роботи. Але ж в нього була мрія, і він півжиття готувався до цієї місії. Чомусь людству конче потрібна дослідницька база на Титані? Що можна знайти у тому холодному, ворожому світі? Невже мало колоній на Місяці і Марсі? Три роки до Титана, місяць там, три роки до Землі. Це не довго, це велике досягнення науки. Це недовго, Надія могла б чекати. Але хіба могла вона звалити на нього такий тягар? Нехай просто летить, нехай разом з братами співає оду зіркам і не оглядається назад, не думає, що хтось через нього страждає. Бо людство виросло з колиски, бо манять таємницями озера Титану і гейзери Енцеладу. А Надія залишиться зі своїми дельфінами.

- Знаєш, ти правий. Наше коріння завжди з нами. І ми його збережемо.

Йшла у степ і знала – Роман іде за нею. Як в дитинстві – без питань і здивування. Вона веде, бо знає, куди треба іти. А він вірить у її знання. Вона шукала щось у зов’ялих травах. Чомусь згадала, що рослини, вирощені в марсіанських колоніях, на Землі в’януть дуже швидко. А на Марсі в’януть люди. Але ж на Титані все буде по-іншому і це ж всього лише місяць. Знайшла заповітне – скромний кущик, пониклі листочки. Відламала вершечок, затисла в кулачку, притулила до серця. Оглянулася надто швидко – і він не встиг сховатися за маскою дружньої теплоти, молився до неї, своєї Надії, очами, усміхом, всім єством. 

- Ось, Ромчику. Ось він. Євшан-зілля. Насправді просто полин. Це наше коріння. Візьми його на Титан, збережи його в дорозі і в тому холодному світі. Я не знаю, чи можливо зберегти цю рослинку так надовго, але ти спробуй. І якщо те чуже небо стане надто важким і холодним, просто вдихни цей запах – і згадаєш, що до цього сонця і цієї землі обов’язково треба повернутися. 

Підійшла і обняла його – не як жінка, а як сестра. Бо проводжала його так далеко, бо відпускала його без образи і жалю, а тільки з любов’ю. А він шершавими долонями впіймав-накрив її тремтячий кулачок і видихнув:

- Ти – вся моя надія. 

І їй на мить здалося, що вона чує,  як під ногами спокійно, впевнено і може трішки стомлено обертається планета Земля. 

* Микола Вороний "Євшан-зілля"