Україна космічна. Історія перша - В траві іржавій

Вони ідуть бетонкою вздовж порожніх чорних полів, назустріч їм сідає жовтогаряче сонце, у повітрі бринить передчуття швидких морозів. Такий глибокий, такий пізній листопад. Слава їде попереду, кроки його, як завжди, тверді і впевнені, плечі прямі, під рукою ноутбук, а за спиною ніби невидимі крила. Єва дріботить позаду, і навіщо вона взула ті дурні шпильки, ну звісно, хіба ж побачення зі Славою могло бути просто прогулянкою містом з посиденьками в кафе, з поцілунками під голими горіхами і, може, танцями? Ні, він завжди придумає щось дивне.

- Ти там не загубилася? – ледь повертає голову, мабуть, невидимі крила за спиною заважають.

- Не загубилася. Не чуєш хіба? – вона намагається примусити свій голос звучати ображено, хоча насправді їй просто смішно.

- Хочеш, на руках понесу?

-  Обійдешся. Ще загубиш ноутбук, –  бурчить під ніс. Насправді вона хоче на руки.

- Як хочеш, –  він знову летить вперед, ніби так і треба, а потім розвертається, їде до неї, такий високий до такої маленької, і попри майже щирий спротив несе їх обох – свою дівчину і свій ноутбук з усіма мріями, чеканнями і любими нісенітницями.

- Ти вже подарунок купила? –  він іде рівно, несе легко, дихання не збивається, дійсно, його цим світом крила несуть.

- Аякже, –  сонно шепоче вона, пригрілася на його грудях. Його куртка так приємно пахне – не парфумами, звісно, а ним самим.

- Можна було не купувати.

- Я знаю. Але хочу. І якщо чесно… Ти вирішив не святкувати, але це дурість.

- Добре, я дурень.

- Коли я зароблю багато грошей, то куплю тобі телескоп. Найкращий у світі.

- Телескоп я куплю собі сам. І все інше. І все, що хочеш ти. Тільки потім.

Потім. Йому завтра 18. Потім – це коли?

- Прийшли. Злазь вже.

Ставить її на землю, як ляльку, і вона почувається так, ніби загубила щось.

- Курган?

- Курган.

- Наш курган?

- А чий же?

- Ми вночі і в холод прийшли подивитися на курган? Ми усі шкільні пікніки тут провели. Ми приїхали додому на один-одненький вихідний і прийшли сюди. Що ми тут не бачили?

- Зірок. Ми ніколи не дивилися звідси на зірки.

Зірки. Знову. Зоряний хлопчик. Який янгол, пролітаючи Молочною Стежкою, впустив його на цю холодну планету?

Розстелили ковдру, сіли, Слава дістає термос, розливає чай, Єва обнімає стаканчик долонями, мабуть, завтра буде хлюпати носом, але зараз якось так затишно. А ніч чорним шовковим серпанком вже падає на планету Земля, а зірок не видно, зірки – очі ночі, очі вічності. 

- Я народилася надто пізно, –  видихає Єва пар у холодне повітря.

- Чого це? – він вже в своєму ноутбуку, в своєму світі.

- Я б хотіла жити у час, коли зірки були янгольськими вікнами, а не далекими холодними сонцями.

- Вони не завжди холодні, –  в його голосі чується посмішка, і ніжна іронія, і тепло, стримане його тепло, яке гріє Єву краще за тисячі ковдр. – Деякі з них дуже гарячі. От, наприклад, Сонце. Знаєш таку зірку?

- От не треба з мене сміятися. Ти ж знаєш, про що я.

- Знаю. І не сміюся. Як батько?

- Нічого, – вона ковтає важко, болісно. – Дзвонив позавчора. Каже «все добре».

- Це добре. Ти ще не забула, що я тобі розказував про комету Чурюмова-Герасименко?

- Ні! – вона обурено знизує плечима. – Туди зонд має спуститися. Вперше дослідницький зонд спускається прямо на тіло комети.

- Вже спустився. Там були проблеми, але багато цінної інформації отримано. Зонд йшов до комети 10 років. За ці 10 років ми встигли вивчитися в школі, знайти друзів, знайти один одного, зрозуміти, ким хочемо бути, а може, не дуже і зрозуміти. А зонд просто йшов до комети. А вчені просто спостерігали. Просто чекали. І от тепер зустріч – творіння природи і творіння людства зустрічаються, з’єднуються…

- І що там? Ну, на кометі… Що з неї отримали люди?

- Інформацію про речовину віком 4 мільярди років.

- Ого. А інопланетян немає?

- Інопланетян немає. Це комета, відкрита українськими вченими. Це важливо. І вперше людство заглянуло так далеко, розумієш?

- Розумію, - заглядає через його плече на монітор, а там- таблиці-графіки. Дорога серцю картинка.

- Юлька коли повертається? – він питає  тим самим спокійним, рівним голосом, що і про комету.

Від сестриного імені у Єви коле у серці, та вона теж вміє говорити спокійно.

- Приїде сюди у середу. Мама планує зробити вертуту.

- З яблуками?

- Та ні, з сиром і шкварками. Юлька любить цю гидоту. А як твої?

- Шлють есемески. Кажуть, що ідіот, бо не святкую.

- Ясно. Старші брати завжди праві. А на тій кометі геть нічого живого?

- Є органіка. Все-таки не треба було подарунків. Якщо твоя стипендія така велика, то краще б на поранених пожертвувала.

- Це шкарпетки. Сама в’язала. 2 місяці.

Тут він дійсно здивувався. Мабуть, вперше з тих далеких часів, коли вони були щербатими першокласниками і з волі вчительки сиділи за однією партою. Якщо вони отримували погані оцінки, то плакали хором.

- Ти вмієш в'язати?

- Я два місяці в’язала. Мабуть, не вмію.

Зорі вже повилазили, але які ж вони тьмяні, чому не видно, що в Славиних очах?

- Коли тобі буде 18, я подарую тобі сережки з перлинами. Тобі подобаються перлини?

Їй хочеться плакати, бо вона не знає, де буде він, коли їй буде 18, але знаходяться сили на посмішку:

- Можна не з перлинами, а з янтарем. Я люблю янтар. Запам’ятаєш чи запишеш?

- Запишу.

Стає холодніше, зате зоряне світло все яскравіше. Янголи ширше розкривають свої вікна, відгортають фіранки.

- Зараз послухаємо звуки комети. Вони обізвали її співаючою, але це маячня. Комета в даному випадку  просто резонатор чи відбивач модульованої електромагнітної хвилі, яку прийняла міжпланетна станція. 

Єва слухає. Взагалі-то вона чекала на щось, подібне до пісні самотнього синього кита в океані, а почула швидше стрекотіння цвіркуна в траві, та тільки цвіркуна залізного, в траві іржавій.

- Пісня знаходиться в діапазоні від 40 до 50 мегагерц, це дуже далеко від діапазону людського сприйняття. Ми сприймаємо те, що в діапазоні від 20 до 50 герц. Відчуваєш різницю? Щоб ми почули цю так звану пісню комети, вчені збільшили частоти у 10 000 разів.

Залізний цвіркун співає свою бляшану арію низьким, вже зовсім яскравим зіркам, Слава проголошую цифри, Єва тоне у них, горнеться до його плеча. Зараз важлива тільки одна цифра – йому завтра 18. 

- Скоро Новий рік, ти знаєш? – його голос так незвично, так по-дитинному зірвався.

- Знаю. Правда, не так вже і скоро.

Минає такий важкий, такий доленосний рік. Тепер вже нічого не буде як раніше. Єва міцно стуляє повіки, але ж очі душі не закриєш, вони все бачать, все бережуть. Коли почався Майдан, вона думала, що від її любої, дружної, найкращої у світі родини нічого не залишиться. Мама ніби випросталася, до школи ходила іншою ходою, з учнями говорила іншим голосом. Старша сестра Юлька ще з грудня до Києва виривалася наїздами. І в телефонну трубку викрикувала те, чого ще не було в новинах, викрикувала чистим своїм дитячим голосом, без сліз, тільки з юною люттю. Мама плакала, але чомусь все дозволяла. А батько наче закам’янів. Наче ще глибше сховався за свою маску «колишнього офіцера, який колишнім бути не може». 

На початку березня Юлька заскочила додому, принесла з собою запах диму і холодних вітрів над степами. Сиділи на кухні втрьох – батьки і Юлька, а Єва ховалася в своїй кімнаті, хотіла не чути, а все одно чула. Вслухалася в Юлькине напружене «вони не мали права так зі своїм народом, це вони нам служать, а не ми їм», ловила мамине тонке, схвильоване «мова… культура… наш шанс повернутися до себе…повернути себе» і врізалася головою в татове «бардак скрізь розвели… знову країну вбиваєте». Мама шепотіла про дух нації, Юлька грюкала чашкою об стіл, тато ходив з кутка в куток: «Невже ви думаєте, що тепер щось зміниться? Що стане краще? Одні пішли, другі прийшли. Нові покидьки вашими руками вас у ярмо і загнали. Для чого вбито сотню людей? Щоб стало модно кричати «слава Україні»? Ваша мова з культурою варті сотні життів?» Вони говорили, говорили і не могли почути один одного. А Єва хотіла одного – щоб все це скінчилося якнайшвидше і щоб був у родині мир. Вона тоді ще не знала, яка то насправді цінність – мир. 

В перші дні війни все здавалося поганим фільмом. Чи хворобливим сном, який ось-ось закінчиться. Такого ж не може бути, не в реальному житті, не з нами. 

Мама з Юлькою якось дуже швидко знайшли своє місце у новому світі. Юлька з півдесятком таких же божевільних почала волонтерити для армії, їздила так далеко, як не кожен насмілювався. І куди вона поділася, колишня Юлька з червоними прядками у волоссі, з безтурботним, трішки кокетливим сміхом. Єва шукала її у цій спокійній, зібраній юній жінці і не знаходила. Мама почала опікуватися родиною переселенців з Донбасу. «Там така важка ситуація, дитина – інвалід, а мама сама на вигляд як дитина, ну не можу я їх кинути, навіть якщо та дівчинка мені завтра скаже, що вірить в фашистів-бендерівців… Не можу кинути.» Спала з лиця, але ходила на своїх підборах королівською ходою. Холодний батьків осуд застиг у повітрі, в’ївся в темні кутки незвично тихих кімнат. Для нього все, що відбувалося, лишалося «бардаком» - тим самим найбільшим гріхом, якого він не міг і не хотів пробачити. Коли Слава прийшов на вечерю і зі стриманою гордістю сказав, що обидва старші брати записалися добровольцями, в батька тільки губи здригнулися, ніби якісь гіркі, злісні слова рвалися з денця душі. Прорвалися, коли Слава пішов:

- Гордості скільки. В них тепер два шляхи – бути або карателями, або гарматним м’ясом. Карателів з них, мабуть, не вийде, то будуть м’ясом.

От мабуть тоді Єва і усвідомила, що все це не поганий фільм, що все насправді.

А якось верталася від подруги, вони обговорювали, як будуть вчитися в одному інституті, а Єва вже і не певна, що правильно вибрала той інститут, і настрій нижче плінтуса. Їй взагалі-то все одно, аби вчитися зі Славою в одному місті… Але, може, треба було ще раз порадитися з батьками і подумати, але ж всі такі зайняті, у них важливі справи, їм не до Єви… Заходить до квартири, «мама, привіт, щось їсти є?» А мама сидить на кухні, лице сіре, пальці так стискаюсь стакан, що побіліли. 

- Мама, що? – Єва чує, що кричить, не може інакше. – Юлька?

- Ні, - виштовхує з сірих губ. – батькові… повістка.

Єва ватними ногами йде до батьківської кімнати, він там свої книжки протирає від пилу, звідки тільки тому пилу взятися. Єва вслухається в себе: в грудях нічого, в голові якісь думки безумні, беззмістовні, як же тепер, він же не може просто сказати, що проти. Ні, він таки скаже, що не згодний, а що далі, в тюрму? Її тата в тюрму, за що, за те, що не згодний, за те, що думає не так… А він озирається на неї, усміхається втомлено:

- Як думаєш, твоя сестра підкаже, де нормальний бронік купляти?

І тільки тоді вона зрозуміла: він не збирається пояснювати, що не згоден. Він іде туди. Іде, бо не може не піти. Бо це його обов’язок. 

Пісня залізного цвіркуна затихає, загасає у пустоті поля, під цими неймовірно далекими, неймовірно загадковими зірками. Світиться теплом рідне місто, мирне місто охопленої війною країни. І Єві чується у нічній тиші чиєсь глибоке і рівне дихання, може, то дихає курган, а може, духи тих, хто так любив цю землю, що не здатен її покинути. Духи-охоронці, як же ви прогледіли, як ви все це допустили…

- Я давно тобі хотів сказати, - якось сором’язливо каже Слава. – Твій батько справді герой. Повернутися туди після такого поранення… Його не повинні були знову відправляти.

- Він би знайшов спосіб повернутися. Так нам і казав з самого початку. Казав, що не для президента з парламентом, а для своїх хлопців. Казав: «не можу кинути, вони всі зелені, всі в герої хочуть, без мене пропадуть».

- З ним все буде добре.

- Звісно, буде. Якщо після такого вижив, то тепер точно все буде добре. І з усіма нами буде. Мама і Юлька тепер весь час стараються всміхатися. А іноді я бачу, як вони ввечері сидять разом на кухні і курять. І обидві мужик мужиком.

- Вони не мужики, вони і є справжні жінки. Моя мама теж намагається весь час сміятися і жартувати. Бо не можна ж весь час плакати, так можна і з розуму з’їхати.  Іноді вона починає дуже грюкати каструлями, і я знаю, що це вона плаче, і не можна її турбувати, бо вона не зупиниться, а так погрюкає каструлями і заспокоїться.

Встала, пройшлася, відчула, що вже зовсім холодно. Повернулася до нього, він стояв якось незручно, ніби не знав куди подіти свої великі, свої такі добрі й дбайливі руки. 

- Слав, я давно хотіла спитати…

- Так треба було давно спитати.

- Так я і питаю. Слава…

- Ну що?

- Слава, тобі завтра 18. Тобі вже можна…туди. Ти тільки скажи мені зараз…

Вона чує, що плаче, і не може інакше.

- Ти просто скажи мені зараз. Ти підеш туди? Якщо треба буде…  Слава, ти підеш на війну?

Розмазувала сльози обличчям, а він ішов до неї, і такими довгими були його кроки, як ціла вічність.

- Єва, ти тільки не плач. Ну я прошу тебе, не плач. Я так тебе люблю.

У сухій траві, що дивом дожила до цієї пори, гуляє вітер, місто говорить голосами машин, дивиться очима вікон і фар, десь далеко дослідницький зонд врізається в тверде тіло комети, в прадавню матерію, в початок початків. Людство робить крок у невідомість, у майбутнє, у вічність. Люди топчуться на місці, люди не вміють почути один одного, не хочуть зрозуміти. Хлопчик нарешті доходить до свої дівчинки, ще мить – і обніме обережно і міцно.