Одним теплом

Марина й Олеся йдуть зі школи, надворі п’ятниця, страшна контрольна з математики позаду, життя прекрасне. А світ убрався в іній, і сонце так сяє, і це просто нереально красиво. А на вулиці ні душі і тиша на дотик прохолодна, на смак хрустка.  Марина паличкою збиває іній з гілок і огорож, осяяні сонцем кристали у світлі сонця падають, мов крихітні зорі.

– Нащо ти це робиш? – тихо питає Олеся.

– Що?

– Нащо збиваєш іній?

– Щоб падав. Це ж гарно.

– Гарно, коли він на деревах. А ти збиваєш його і він лежить на землі, і ми будемо по ньому топтатися.

– Я ж трошки збила. На деревах ще багато.

– Все одно.

– Що все одно?

– Та нічого, – зітхає важко, з якоюсь незрозумілою безнадією.

Україна космічна. Історія третя - 70 років дотику

Людство підкорило зірки, розсіялося Всесвітом.  

Деякі колонізовані планети знаходяться так далеко від Землі, що на подолоння цієї відстані життя кількох поколінь було б замало. Однак досконалі засоби зв’язку дозволяють мешканцям найвіддаленіших куточків Всесвіту спілкуватися і берегти історичну пам'ять. Жителі різних планет зустрічаються у нетрях глобальної Мережі, у затишних віртуальних кімнатках і на верхівках віртуальних гір, де безумствують віртуальні буревії. Ілюзія присутності майже досконала завдяки витонченій технології створення голограм, і лише дотик дозволяє зрозуміти, що ілюзія лишаєтья ілюзією. Бо на дотик голограма – майже як людина, але трішки як дим, трішки як туман, трішки як сухе листя в долоні. Але не зважаючи на це люди зустрічаються у Мережі, говорять про дріб’язкове і важливе, дружать, закохуються, ненавидять. Люди приходять у ті кімнатки і піднімаються на ті гори, бо шукають в далеких ті крихти тепла, яких не знаходять в близьких.

401 рік космічної ери

- Привіт, я Орест з Нової Британії, Лугнассад.

- Рада зустрічі. Я Зоя з України, Земля.

Україна космічна. Історія друга - Вся його надія

Вони лежать в тіні старої тополі, серед напівзів’ялих трав. Вдихають степ, вдихають літо. На губах застиг запах цього дня – тягучий і гірко-солодкий, більше гіркий, солодкий лиш трішки. Запах гарячої землі і полину, запах пізнього липня, запах дитинства…

- Про що думаєш? – сонно питає Надія.

- Про зиму, - замріяно відповідає Роман.

- З якого переляку?

- Не знаю. Просто зійшло щось на мене. Згадав одну дуже сніжну зиму, я малий, вийшов з аптеки, треба спішити. А тут ліхтар так лимонно світить, і у цьому світлі сніг падає так красиво, і я завмер на цьому морозі, не можу зрушити з місця. Задивився на ту красу. 

Україна космічна. Історія перша - В траві іржавій

Вони ідуть бетонкою вздовж порожніх чорних полів, назустріч їм сідає жовтогаряче сонце, у повітрі бринить передчуття швидких морозів. Такий глибокий, такий пізній листопад. Слава їде попереду, кроки його, як завжди, тверді і впевнені, плечі прямі, під рукою ноутбук, а за спиною ніби невидимі крила. Єва дріботить позаду, і навіщо вона взула ті дурні шпильки, ну звісно, хіба ж побачення зі Славою могло бути просто прогулянкою містом з посиденьками в кафе, з поцілунками під голими горіхами і, може, танцями? Ні, він завжди придумає щось дивне.

- Ти там не загубилася? – ледь повертає голову, мабуть, невидимі крила за спиною заважають.

- Не загубилася. Не чуєш хіба? – вона намагається примусити свій голос звучати ображено, хоча насправді їй просто смішно.

- Хочеш, на руках понесу?

-  Обійдешся. Ще загубиш ноутбук, –  бурчить під ніс. Насправді вона хоче на руки.

Подорож повітряної кульки

Жила-була на світі Повітряна Кулька. Вона мала веселу вдачу, а якщо і сумувала, то рідко, та й то лише через те, що була червоною. Звісно, це дивно, бо зазвичай червоні повітряні кульки пишаються своїм яскравим і радісним кольором, а кульки інших кольорів навіть трохи їм заздрять. Але наша Повітряна Кулька була особливою. Вона любила інші кольори – лагідний блакитний, сонячний жовтий, весняний зелений, прохолодний фіолетовий. Своєї яскравості вона навіть трішки соромилася і чомусь не вірила, що потрапить у хороші руки.