Щоранку Маленький Бог піднімався на дах свого будинку і здіймав
руки до неба. Сонце виповзало з-за краю світу майже завжди жовтогаряче і
радісне, іноді – червоне і сердите. Сизі хмари пропливали низько над божим світом,
так низько, що можна було вчути їхнє гаряче дихання, їхній полинний запах.
Міцно заплющивши
очі, Маленький Бог молився до сонця і до Батька Всіх Богів, того, що сидить
вище неба і дає всьому життя. Молився за матір і малих братів, за всесвіт і всі
малі світи, за батька, який чомусь пішов так давно, і ще трішечки – за себе. І
коли в світанковій тиші затихав його схвильований шепіт, з-за сизих хмар спускалися
кольорові птахи, летіли граційно і легко, несли на розпечену землю
благословенну прохолоду. Барвисте їхнє пір’я падало на землю, на білий пісок,
на пісок рудий, розсипалося багатоцвітними мушлями. Птахи співали пісню буття,
співали ніжно і лагідно, вириваючи богів з солодких коконів сну. Іноді якийсь з
тонкоголосих вісників неба сідав на простягнуту долоню Маленького Бога,
танцював на його тонких смаглявих пальцях. І в такі щасливі дні Маленький Бог
точно знав – все буде добре. Але навіть якщо птахи гордо оминали його, він
всміхався небу і бадьоро спускався з даху, і щаблі старенької драбини так
жалібно скрипіли під його босими ногами, а в цей час з дахів спускалися інші
діти, вони теж вітали сонце і теж молилися. Дорослі визирали у вікна і щодня
дивувалися ніби вперше: вони просто забули, що в пору щасливого дитинства теж
зустрічали народження кожного нового дня як велике диво.
